Чого більше всього не люблю в подорожах, так це дня виїзду. В цей день раптом чомусь починається якесь ледь помітне але діставуче хвилювання, яке підсилюється від того, що щось не втсиг зробити-купити-дізнатися. Ну і батьки. Особливо мама. Я розумію, хвилювання, турбота ітд, але коли воно в неї вже починає переходити у нав'язливий стан і починається безкінечний список директив, прохань та застережень це вже дістає без меж. Втомлено киваєш головою і відпускаєш в'їдливі або навіть і різкі коментарі, а потім потайки витягаєш з рюкзака половину харчів, які вона ледь не в наказовому порядку туди пропонує запхнути. Але що поробити - батьки ще досі живуть в реальності СРСР, коли в дорогу треба було брати їжі на місяць і чемодан речей. Вони не розуміють, що перекусити десь в дорозі зараз не проблема, а сучасний похідно-спортивний одяг здатен замінити арсенал светрів та вовняних шкарпеток...
Але щойно я ступлю за поріг дому, всі прикрощі відійдуть геть. Залишиться лише дорога і нові місця, де я ще не був (або колись вже був і до них приємно повернутися). В путь... На схід...