Третій день, як повернулися, а досі ходжу млявий і сонний – чи то зміна клімату і часових поясів так діє, чи то відпочинок був занадто активний . Та й дорога за тридев'ять земель з двома пересадками бадьорості не додає. В цьому плані літаки звичайно рулять, але де ж такі гроші брати…

Москва

З вокзалу просто у метро. Ріка натовпу поглинає і несе. Нема часу на роздуми. Не можна зупинитися. Заплутані переходи. Довжелезні і вузькі. Розвилки. З купою вказників. Рівень вниз – рівень вгору. Праворуч-ліворуч. Натовп суне звідусіль. Крутити головою – шукати вказівники. Потрібний вказівник. Перелаштуватися в людський потік, що ллється у потрібний перехід. Металодетектори і купа охорони. Оголошення про пильність, підозрілих осіб та покитнуті речі. Пригадуються фільми про постядерне майбутнє. Нагору. Повітря. Шок минає. Більше не буду бурчати, що на деяких наших станціях багато людей.

Місто аж випромінює радянську монументальну помпезність та російське великодержавство. Все наче просякнуте якоюсь естетикою агресивної величі та гігантизму. Але царські і радянські архітектори знали що роблять – враження справляє. Навіть новітні хмарочоси не так кидаються у очі як наші, ніби підкреслюючи наступництво тієї величі.

Самара

Дорога від Сизрані здається не закінчиться ніколи, хоч автобус йде не меньше 70 км/год. І от нарешті Волга - Велична Ріка – наш Дніпро мабуть вдвічі вужчий. Поки їдемо по дамбі, похапцем ловлю у фотоапарат Ріку і засніжені крутосхили, що поросли лісом, клацаю, але стоїть похмура погода і знімки, нажаль, не виходять.
Перше, що вражає при в'їзді у місто – невеличка церквиця, закрита з одного боку велечезним бігбордом – чим люди думають ? Друге – Іл-2 на постаменті. Не у всякому музеї зараз їх побачиш ! Нас чомусь викидають біля автовокзалу, хоч мали везти до залізничного. Поки наші друзі їдуть за нами, долаючи затор, отримую третє враження – місцеву вологість. У Карпатах при –20 я нормально почував себе у терміку та лижній куртці. Тут же мороз меньший, а на мені ще додатковий шар одягу, але волога наче просочується у кожну шпарину і починає жалити тебе крижаними голками.

Місто як не дивно, ще зберігає в деяких місцях свій колорит і дух старовини – одно-двоповерхові зелені будиночки, обшиті дошками, деякі вже похилилися, з перекошеними вікнами, але в них ще горить світло – живуть же якось люди !.. Кам'яні будинки чимось трохи нагадують наш Поділ і... в той же час чимось невловимо відрізняються. А за старими дерев'яними будиночками вже нависають новобудови. У нас би вже знесли б їх геть аж до самої дороги, а тут вони ще якось затрималися. Чи надовго ?.. Але, думаю, що без них місто втратить свій колорит, перетворившись на типове бетонно-скляне "сіті".

"Русская Слобода" і "Легенда"

Коли вже випала подорож до Самари, не зустрітися з цими людьми було неможливо. Добре, що ще є такі ентузіасти, які на місті звалища можуть зробити таку "слобідку" ! І хай вона не 100 % аутентично середньовічна, але антуражна і затишна. Нам є привід перейняти досвід і теж робити крок вперед. І навіть робити його краще. Кінна прогулянка запам'ятається надовго – такої шаленої рисі з наших клубних коней не вижмеш. Навіть з Мальти. Спершу був острах – особливо, коли я дізнався, що коні не підковані, а дорога – ожеледь під снігом, але поступово він минув і я вже мчав за нашим провідником, пильнуючи лише, щоб Орлик не шуганувся якогось джипа, що міг вилетіти з-за повороту назустріч. По поверненні мене вже чекав мій новий знайомий з "Легенди" та хтось із керівництва клубу, як потім виявилося, справжнісінький батюшка . Пішли у терем пити пиво і знайомитися. Спочатку якось неприємно вразила тема з якої почали розмову: "Ну, расскажите, что у вас там на Украине ? Почему у вас там какой-то новый язык придумали и его теперь всем навязывают ?" Тож добру частину розмови зайняло розвінчання лінгвістичних міфів, які мабуть добряче в'їлися у голови наших сусідів. Були спроби і поговорити на тему "переписывания істории на Украине", але я відповів, що приїхав знайомитися, а не хохлосрач влаштовувати, тож далі застілля проходило у дружній і невимушеній атмосфері. Люди виявилися цілком адекватними, дружніми і ідейними, що й казати – Катя, яка останнім часом охолола до реконструкції, раптом сильно захотіла приїхати до них на фестиваль в серпні !

Зустріч

Про це мабуть краще було б не писати, або сховати під замок, але чого вже там... Це також один з вагомих чинників, які вплинули на рішення їхати в таку далечінь.
Років десять тому вона, зустріч тобто, могла щось змінити у нашому житті... а може і не могла. Тепер нема сенсу гадати. Не можу сказати, що мені було байдуже, як відбудеться ця зустріч, про яку ми так мріяли тоді, але і стверджувати, що сильно переймався, як себе поводити, коли зустрінемось, що казати, про що говорити, теж не можна. Це вже було неважливо ні для мене, ні, тим більше, для неї. Інколи мені навіть здавалося, що краще буде, коли ми просто зустрінемося на пів годинки, подивимося одне на одного і розійдемося. А поговорити... Ну, у свій час ми мабуть переговорили на багато років наперед... Ми тепер зовсім різні, у нас різні життєві орієнтири, різні цінності, в чомусь аж до неприязні... Було таке враження, що і у неї були ті самі думки - в результаті ми обидва тримали дистанцію – приязну, але дистанцію. Та і сама зустріч вийшла майже як я писав вище – трохи посиділи трьома родинами, поговорили про те про се. А наступного дня, зустрівшись, ми взагалі якось мимоволі сторонилися одне одного, обмінялися лише парою фраз... Мали заїхати до них у гості, але завірюха, що піднялася, примусила наших друзів мерщій вирушати до Самари, поки ще можна було проїхати. Отак, майже по-англійськи і розійшлися... Я навіть її не сфоткав, не кажучи вже про фото з нами усіма... "У неї красиві променисті очі", - сказала потім Катя. Це так... Мабуть це все, що лишилося від тої, Першої... Чи зустрінемось ще ? Хто зна... Ні я, ні вона "прощавай" не сказали...