Ну, ось про те, як сходилося у Карапти... В принципі, вийшло не так страшно, як я думав, але бажання повторити якось нема. Ну, по-перше великим сюрпризом стала спека, досить нетипова для цих місць, хоча з теперішнім кліматом вже і не знаєш, що тепер вважається типовим, а що ні. Поки ми тюпали з рюкзаками вд астостанції у Ясинях до залізничної платформи, де почали сходження у гори, поки "в лоб" залазили на досить крутий схил, з мене вже просто текло і я сильно шкодував, що не лишився у Києві, з жахом думаючи, що це ж тільки початок дороги, я по переду ще два двохтисячника - Петрос та Говерла і десятки кілометрів горами. Не радували навіть гарні гірські пейзажі - через спеку і вагу за плечима вони навіть трохи дратували...

Але трохи згодом ми піднялись десь до 1000 м, увійшли в ліси, дорога стала йти більш полого або траверсами, подув легенький прохолодний вітерець і йти стало набагато легше. Але все одно під час привалів доводилося знімати наскрізь мокру від пота футболку, щоб бодай трохи підсохла, а для більшого комфорту ногам довелось зробити собі імпровізовані шорти, закотивши джинси аж до коліна. Діставшись підніжжя гори зі сімшною назвою Какарадза, ми знайшли гарне місто для стоянки поблизу гірського потоку, що міг забезпечити нас водою - досить великий плюс Карпат, це те, що там можна пити воду не тільки з джерел, а й з річок або накрайняк розтоплювати сніг і при цьому бути спокійним за свій шлунок.


На ранок почали підйом на Какарадзу, дійшли до наступної тераси - мальовничої полонини Шисса, де серед численних струмочків простирався суцільний килим якихось фіолетових квіток, мабуть крокусів.

Далі дорога пішла курто в гору та ще й почалася зона снігів - ми скинули кросівки і перевдяглися в більш важке взуття, щоб ходити по сніжниках і багну. Досить дивне було відчуття - ти йдеш по снігу, інколи провалюючись в нього вище коліна, але при цьому на тобі футболка і закатані по коліно джинси, бо зверху немилосердно пече сонце.



Інколи дорога зі снігу перетворбвалася у суцільне багнище з водою, але таких ділянок було мало - нам пощастило, що в Карпатах за попердній тиждень було мало дощів. По доріжці уздовж Какарадзи ми вийшли на вихідну позицію до кидка на Петрос. Трохи перекусили і підсушили взуття та шкарпетки, бо після цих провалів у сніг, ноги були вже неприємно мокруваті. Петрос виявився досить масивною горою, яка наче складається з двох вершин, що йдуть немов би терасою. Насправді, мікротераски мала і кожна з них двох, особливо нижча - це було досить психологічно важко - повільно ступаєш по досить крутому підйому, перед тобою немов би вже бовваніє гребінь гори, але піднявшись до нього, бачиш, що це ще не все і перед тобою виринає ще більш крутий підйом. І так декілька разів. Зрештою залізли ми на той Петрос, огляунули краєвиди - он ззаду Cвидівець (там де лижний комплекс Драгобрат) біліє снігами, он праворуч вже Румунію видно - там височіють гори у снігах, вищі за Говерлу, а он попереду і сама Говерла.



Щоб дістатись Говерли, треба було спуститись з Петроса по дуже крутому схилу, який місцями був багнистий і слизький, місцями в снігу (ті люди, які йдуть на Петрос з боку Говерли мають цим маршрутом підійнятись - це треба ноги, як у коняки мати !), потім пройти лісами монотонним пологим підйомом по хребту-перемичці і вже йти на саму вершину. Після недовгих роздумів, ми вирішили заночувати під Петросом - благо зручних майданчиків для ночівлі було вдосталь. Поставили намети, повечеряли, замочили рис, щоб зварити на сніданок і полягали спати. Як то кажуть, ніщо не віщувало біди...




Десь о 22-00 Катя мене розбудила питанням чи вимкнений в мене мобільник, бо гримить. Прислухавшись, я почув, що таки справді насувається гроза. Одразу стало якось не по собі - потрапити в грозу на вистоті 1500 м це досить небезпечно. Пішов рясний дощ, але він швидко скінчився - то була лише прелюдія. Раз пораз гриміло все ближче і ближче, в сусідньому наметі Стас задзеленчав мисками викидаючи їх на всяк випадок подалі, щоб вони не притягнули блискавку. Я послідував його прикладу і виніс з намету посуд метрів на 20. Прямо переді мною розгорнулась картина сильної грози, яка вже лютувала внизу над Ясінею. Блискавки фігачили так, неначе по селу стріляла батарея "Градів". За хвилин 10 на нас обрушилась стіна зливи, краплі з такою силою лупили по неметовому тенту, що здавалося - прошиють його наскірзь ! Я лише те і робив, що засікав час між блискавкою і ударом грому, оцінюючи кудою несе грозу. Виявилося, що гроза над Ясінею лише зачепила нас краєм і її проносить повз, а от з боку Румунії на нас невмолимо сунув епіцентр другої грози. Наступні хвилин десять ми всі п'ятеро, мабуть, згадали всіх святих, яких знали, бо над нами спалахували жахливі розряди, які засліплювали навіть крізь заплющені очі - здавалося що то світлові імпульси атомних вибухів ! Але от грім поступово став відкочуватись в бік Говерли - пронесло, блін... Після такої грози вже не страшна була і злива, яка поливала нас ще з годину. Потім на годину все стихло, а потім піднявся сильний вітер - ми думали, що поламає намети. На ранок визирнувши назовні ми побачили наслідки нічної негоди - Петрос, перемичка і Говерла були вкриті суцільною хмарною імлою, з якої як білі привиди визирали клапті сніжників. Намети стояли фактично у суцільній калюжі, але їх виробники не обдурили з характеристиками - днище було сухе, а тент попри двогодинну зливу лише трохи відсирів зі споду. Зважаючи на таку фігню одноголосно вирішили, що на Говрелу за таких умов йти небезпечно, бо хто зна, чи не розпочнеться знову гроза - що може трапитись в таких випадках красномовно свідчив невеликий металевий хрест на підході до вершини Петроса - там необачного туриста вбило блискавкою. Зважаючи на часті грози у Карпатах, ймовірність отак закінчити своє життя тут значно вища, ніж в низині... Тому вирішили терміново спускатися вниз через притулок Кузьменщинки до села Лазещина, де ми мали сісти на дизель і доїхати до Ворохти, де станемо на постій у нашій улюбленій "Карпатській вишиванці". Наскоро перекусили легкою їжею - рис, звичайно довелося викинути, проготувати його не було ані часу, ані можливості і швидко пішли вниз, долаючи сніги і багнюку...



І тут як за законом підлості почало розвиднюватись. Хмари все одно клубились на Петросом і перемичкою, але небо ставало дедалі яснішим. Вже подолавши 15 км до Лазещини ми побачили, що над Петросом і Говерлою остаточно встановилося чисте сонячне небо, хоч убло видно, що вітер там свистить ого-го. Отакий облом, але в Карпатах погода мінлива...


Далі дуже зручно встигли на дизель і доїхали до нашої затишної Ворохти, де стали на постій до Васі, який нас упізнав, був радий знову бачити і навіть люб'язно дозволив залишатися на наступний день в номерах і після 12-00, бо "все одно Великдень і ніхто не прибиратиме" .

Відіспавшись у комфорті, пішли гуляти по містечку і полізли на гору із закинутими старими підйомниками. Знову відчули на собі метаморфози місцевої погоди - піднімаючись по південному схилу обливались потом і хлистали воду - спускаючись північним - куталися в куртки %). Погулявши горами, спакували речі, попрощалися з господарем і рушили на станцію. Тут нас чекала несподіванка - минулого дня ми не звернули увагу на клаптик паперу біля каси і дарма ! Через Великдень... відмініли дизелі. Ми усвідомлювали, що в Західній Україні Великдень чимось нагадує шабат у євреїв - майже нічого не працює, але те, що відмінили залізничні рейси, було несподіванкою. На наше щастя, було ще два рейси бусиками, тому ми без пригод дісталися Івано-Франківська і вчасно сіли на потяг.

Що можу сказати... Говерло, чекай на мене ! Але сходити я буду без важкого рюкзака і діставатися велосипедом від Ворохти, а не пішки під грозою